Нині родина Ковентрі мешкає у Великій Британії і почувається нормально. Коли ж імена братій і сестер з’явилося в Книзі рекордів Гіннеса, то їх узагалі всі стали поважати. Та так було далеко не завжди. Коли вони були дітьми й мешкали в Пакистані, то страшенно потерпали від нападок оточення. Три брати й три сестри весь час намагалися триматися купи, бо не знали, з якого боку відбудуться нападки.
Їхній стан пов’язаний з генетичним захворюванням, коли організм не виробляє меланін у достатній кількості. Через це члени родини мають не лише білу шкіру, волосся, брови, але й погано бачать, оскільки в райдужних оболонках бракує пігменту.
Та людям було байдуже до того. Всім гуртом хейтили дітей, не схожих на всіх інших. Їх не запрошували на дні народження однолітків, не брали на спортивні змагання. Звідусіль їх виганяли. Ніхто не хотів дружити з безколірними дітьми.
Доходило до того, що родині під двері підкидали собачий кал, частенько розбивали вікна і навіть підкладали до поштової скриньки бенгальські вогні. Рідним людям не залишалося нічого іншого, як гуртуватися один довкола одного, бо суспільство їх не визнавало за повноцінних членів.
Нині Ковентрі намагаються якомога більше розповідати людям про свою відмінність, пояснюючи, що це захворювання, яке неможливо вилікувати, і до альбіносів слід ставитися толерантно. Потрапляння до Книги рекордів ще більше згуртувало братів і сестер та повернуло їм самооцінку, якої їх весь час намагалися позбавити люди з близького оточення.