Лідія Петрівна з Юрком завжди знаходили спільну мову й ніколи не сварилися. Усі побутові питання вирішувалися гуртом, і ніхто не відчував себе ображеним. Усе кардинально змінилося, коли син закохався.
Жінка нічого не мала проти щастя сина, але ж воліла, щоб Юрко ростив власних дітей, а у Дарини вже була дитина. Причому дівчина заміжньою ніколи не була. Виходить, нагуляла.
Лідії Петрівні було важко змиритися з думкою, що її кровиночка має тяжко працювати, а зароблені гроші витрачати на чуже дитя. Та якось знайшла в собі сили не сварити Юрка з Дариною.
А він просто світився від щастя. Молодята швиденько розписалися й поселилися у квартирі бабусі Юрка. Мама Лідії Петрівни свого часу переписала однокімнатне житло на доньку. Вона ж завжди казала: щойно Юрко одружиться, подарує на весілля йому цю квартиру.
Та оскільки невісткою була невдоволена, не поспішала виконувати обіцянку. Здавалося, всіх усе влаштовує. Але на день народження жінки син із дружиною завітали з квітами та подарунками. Після застілля почалася серйозна розмова.
Юрко окреслив плани родини на майбутнє: вони з Дариною воліють продати бабусину квартиру й придбати пів хатинки в приватному секторі. Там велике обійстя, тож поступово зведуть новий ошатний будинок.
Лідія Петрівна обережно поцікавилася, коли діти порадують її онуками. З’ясувалося, що в Дарини були складні пологи, і вона більше ніколи не матиме дітей. Отакої! Жінка має віддати цій нахабі свого сина, своє житло, щоб та щасливо ростила свою байстрючку!
Звісно, вона відмовила дітям у цьому проханні. Коли за ними зачинилися двері, Лідія Петрівна не знаходила собі місця. Почувала себе останньою наволоччю, яка стала на заваді добробуту сина. Але в глибині душі розуміла, що має рацію і ніколи не відступить від свого рішення. Час розставить усі крапки над “і”.