З самого початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, партнер Людмили Барбір, популярної ведучої програми “Сніданок з 1+1”, вирушив на фронт, ставши на захист країни від агресора. Ведуча поділилася особистими спогадами про той трагічний день 24 лютого, а також вперше продемонструвала фотографії свого чоловіка-військового разом із сином.
Коли російські війська розпочали вторгнення, Людмила Барбір була вдома. Ранковий спокій був порушений гучними вибухами, які вразили її і змусили зрозуміти, що розпочалася справжня війна. Ведуча згадує, що день 24 лютого був переповнений новинами, проте через паніку і хаос, що охопив людей, зрозуміти реальну ситуацію було надзвичайно важко.
За словами Барбір, цей день залишиться в її пам’яті як той момент, коли звичний світ раптово змінився. Вона пригадує, як вибігла в коридор і побачила, як її сусіди в паніці збирали своїх дітей і поспішали до укриттів. Консьєржка будинку, вийшовши на вулицю, почала кричати про початок вторгнення, що ще більше посилило тривогу Людмили. Спроби знайти офіційну інформацію виявилися марними, адже більшість відомостей надходила через соціальні мережі, де повідомлення про вибухи та зруйновані міста лише підсилювали її страх і непорозуміння.
Того дня Людмила Барбір, як зазвичай вийшла на роботу і працювала в прямому ефірі. Після закінчення свого робочого дня разом із чоловіком вона вирішила, що найзручнішим варіантом буде відвезти сина до бабусі на захід України.
Коли Барбір і її чоловік нарешті доїхали до Києва, вони зрозуміли, що не можуть дістатися додому через заміновані мости. В результаті вони вирішили направитися до студії. Людмила залишилася в столиці для подальшої роботи, тоді як її партнер вступив до територіальної оборони і згодом вирушив добровольцем на фронт.
Ведуча зазначає, що вже пройшло два роки, але враження таке, ніби пройшло набагато більше часу. В останні дні вона часто замислюється про те, як важко відновити в пам’яті ту атмосферу минулого життя, яке було позбавлене втрат, болю, постійного напруження і тривоги. Їй важко уявити собі життя в повній родині, де є підтримка, де син може проводити час разом із батьком.
Але попри все вона сподівається, що рано чи пізно настане час, коли вони знову будуть разом. Вона висловлює подяку всім захисникам та захисницям за кожен день, що наближає їх до перемоги.