Більшість переконана, що Стус родом з Донеччини. Насправді він народився в селі Рахнівка Вінницької області. Це вже потім родина перебралася в шахтарський край, втікаючи від колективізації.
На новому місці в Сталіно (нині Донецьк) родині з чотирма дітьми було дуже тяжко. Головним дитячим спогадом Василя була тачка, яку він не випускав із рук – возив глину для будівництва будинку, доправляв картоплю з поля, рвав і завантажував траву для корови.
Під час голодомору 1946-1947 років підліток пас сусідську корову. За це отримував полумисок супу раз на день. Одного разу приніс їжу додому, щоб поділитися з мамою, а жінка його сварила через це.
Хлопчина був розвинений не по літах, тому сам записався до школи, коли йому ще не минуло й 6 років. Мама дізналася про це, коли вчителька поцікавилася в неї, чому дитина ходить босою на заняття.
У 16 Стус закінчив школу зі срібною медаллю і вступив до педагогічного інституту. Мріяв вчитися на журналіста, та в Києві з ним й розмовляти не стали, бо неповнолітній. Тому обмежився історико-філологічним факультетом у Сталіно. Був наймолодший на курсі, між тим навчався краще за інших. Окрім навчання захоплювався книжками, шахами, футболом і навіть грав на гітарі, причому пісні складав сам.
Отримавши диплом, Стус влаштувався працювати вчителем української мови у Горлівці. Він принципово у російськомовному оточенні завжди розмовляв українською.
У 27 років аспіранта позбавили роботи через участь в акції протесту під час прем’єри стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Довелося стати кочегаром. Його двічі відправляли в табори. Під час другого ув’язнення поет загинув під важкими нарами. Уже після смерті Стуса реабілітували й дали звання Героя України.