Проїхатися на автівці цією частиною Вилкова неможливо – потрібен човен. Замість доріг там єрики (канали). Тротуарами слугують дерев’яні дошки. Колись давно у ці нетрі перебралися старовірці. Дістатися до них представникам офіційної церкви не вдалося.
Звісно, таких гарних великих човнів, як у Венеції, ви тут не побачите. Та й гондольєри місцевого розливу без оксамитових камзолів, а у звичайних шортах та майках. Але ж колорит містечко на воді має надзвичайний!
Відштовхуються від дна вилківчани звичайними палицями, адже єрики не глибокі. До того ж настільки вузькі, що на моторному катері не пропливеш. Очерету довкола настільки багато, що ним не лише вкривають дахи сараїв та бесідок, але й експортують сировину до Європи.
Таку назву колишнє Посад Липованське отримало через три канали, що відходять тут від Дунаю, неначе утворюють вилку. Умови життя у місцевих кардинально відрізняються від інших місцевостей України.
Вони збирають із дна єриків поживний дунайський мул, переносять його на город, і тоді збирають чималі врожаї. Коли в Одесі продають овочі з Вилкова, відразу збирається черга, настільки вони смачні. Тільки тут росте виноград сорту Новак, з якого роблять вино.
Отже, прогулятися водними вуличками Вилкова туристам можна. Але тільки по одному боку, оскільки від іншого відділяє водна перепона. Щоправда, довкола чимало навісних містків. Їх спеціально роблять такими.
Навесні, коли єрики найбільш повноводі, люди завозять у дім великогабаритні речі. А щоб великий човен проплив, мостики знімають, а потім повертають назад на місце.